Юрий Лоза
Георгій Вікторович Делієв — український актор, режисер, сценарист, комік, художник і музикант, який народився 1 січня 1960 року в Херсоні. Головною справою його життя стала одеська комік-трупа «Маски», де Делієв десятиліттями працює як художній керівник, режисер і актор. Широкій публіці він насамперед відомий за телевізійним циклом «Маски-шоу», однак його творча біографія значно ширша й охоплює пантоміму, театр, авторське кіно, роботи Кіри Муратової, рок-музику та живопис. У 2002 році Делієв отримав звання заслуженого артиста України, а у 2009-му — народного артиста України.
Архітектура, пантоміма та перші виступи
Делієв виріс у родині педагогів. У 1977 році він вступив на архітектурний факультет Одеського інженерно-будівельного інституту й закінчив його у 1982-му. Саме студентські роки визначили подальший напрям його життя: паралельно з архітектурою він захопився пантомімою та клоунадою і займався в одеських театральних студіях.
Наприкінці 1970-х Делієв брав участь у постановках, що поєднували пантоміму, пластичний театр і рок-музику. Згодом він згадував роботу у виставах «Девушка и смерть» і «Голос Аэлиты», які гастролювали в Москві, Ленінграді та Таллінні. Саме тоді прагнення займатися пластичним театром остаточно перестало бути для нього студентським захопленням.
Після інституту Делієв деякий час працював за спеціальністю. У 1982–1984 роках він був архітектором у П’ятигорську та Кишиневі, водночас організовуючи театральні студії пантоміми. У цей самий період він продовжував професійно займатися сценічним мистецтвом і працював із театром «Лицедеи» В’ячеслава Полуніна.
Знайомство з Полуніним стало для Делієва однією з важливих творчих шкіл. Його приваблювали не лише класична пантоміма та клоунада, а й сюрреалістичний театр, абсурд, музична вистава та вільна робота з фізичною комедією. Це поєднання згодом стало основою мови «Масок».
Поява професійних «Масок»
У 1984 році Делієв увійшов до ансамблю пантоміми та клоунади «Маски» при Одеській філармонії. За його власними спогадами, до колективу прийшла частина артистів, з якими він займався пантомімою ще в студентські роки. Делієва прийняли як актора й призначили художнім керівником; пізніше він зосередив у своїх руках і значну частину режисерської роботи.
Тому історію «Масок» правильніше пов’язувати не з одноосібним створенням групи Делієвим, а з перетворенням одеського кола мімів і клоунів на професійний ансамбль. Серед артистів, які визначили класичний образ колективу, були Борис Барський, Владимир Комаров, Александр Постоленко, Наталья Бузько та інші учасники.
Перші програми будувалися передусім на пантомімі, пластичній комедії, гротеску та номерах без слів. Така мова дозволяла колективу працювати практично з будь-якою аудиторією незалежно від мови. В естетиці «Масок» поєднувалися німе кіно, циркова клоунада, комедія дель арте, театр абсурду та сучасна естрада.
У 1986 році Делієв став лауреатом Всесоюзного конкурсу артистів естради. Паралельно він продовжив професійну освіту: у 1986–1989 роках навчався в Державному інституті театрального мистецтва в Москві на факультеті режисури естради.
Від театральних номерів до «Маски-шоу»
Телебачення поступово зробило «Маски» відомими далеко за межами Одеси. Одним із ранніх телевізійних успіхів колективу став номер «Мана-Мана», після показу якого, за спогадами Делієва, популярність трупи різко зросла. Колектив дедалі частіше гастролював і почав переносити сценічну комедію у формат коротких телевізійних історій.
На початку 1990-х з’явився проєкт «Маски-шоу». Із 1992 року Делієв зняв близько вісімдесяти телевізійних комедійних фільмів, виступаючи режисером-постановником, сценаристом і одним із головних акторів. На відміну від звичайного телевізійного скетч-шоу, багато випусків являли собою завершені історії зі спільною темою та візуальною драматургією.
Особливо відомими стали цикли, дія яких відбувалася в лікарні, армії, на весіллі, у поїзді, суді, в’язниці та інших легко впізнаваних обставинах. Репліки використовувалися обмежено, а основна комедія будувалася на міміці, русі, монтажі, музиці, звукових ефектах і фізичній взаємодії персонажів.
Саме цей принцип зробив «Маски-шоу» зрозумілим далеко за межами України. Делієв поєднував досвід пантоміми з можливостями телевізійного монтажу й перетворював відносно прості побутові ситуації на ексцентричні мініфільми.
«Семь дней с русской красавицей» і власна режисура
Паралельно з «Масками» Делієв пробував себе в повнометражному кіно. На початку 1990-х він виступив режисером, сценаристом і актором комедії «Семь дней с русской красавицей». Картина створювалася за безпосередньої участі артистів «Масок» і переносила їхню гротескну театральну естетику у формат повнометражного фільму.
Пізніше Делієв продовжував режисувати театральні та екранні роботи, але поступово дедалі помітніше розвивалася і його кар’єра драматичного кіноактора.
Кіра Муратова і «Настройщик»
Особливе місце у фільмографії Делієва посідає співпраця з режисеркою Кірою Муратовою. Він зіграв у картинах «Второстепенные люди», «Чеховские мотивы» і «Настройщик». Саме ці роботи дозволили побачити артиста поза звичним телевізійним гримом та ексцентричною клоунадою.
У «Настройщике» 2004 року Делієв виконав одну з центральних ролей — Андрія, настроювача роялів і шахрая, навколо якого будується сюжет картини. За цю роботу він отримав нагороду кінофестивалю «Стожары-2005» за найкращу чоловічу роль.
У той самий період він зіграв Остапа Бендера в німецькій екранізації «Двенадцати стульев» режисерки Ульріке Оттінгер. Фільм вийшов у 2004 році й став однією з найбільш незвичних інтерпретацій роману Ільфа і Петрова.
У наступні роки Делієв продовжував зніматися в кіно й телесеріалах. Серед його помітних робіт — «Мелодия для шарманки», «Вечное возвращение», «Донбасс», «Одесский подкидыш», «Крепость Хаджибей», серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія» і комедійний проєкт «Юрчишины».
«Дом клоунов» і театральне життя «Масок»
Попри телевізійну популярність, «Маски» не відмовилися від театру. У 2003 році в Одесі відкрився власний театральний центр колективу — «Дом клоунов» на Ольгіївській вулиці. До відкриття була підготовлена постановка «Отелло» за п’єсою Бориса Барського в режисурі Делієва.
На сцені театру з’являлися вистави «Орфей и Эвридика», «Ромео и Джульетта», «Маски в кубе», «Нон-стоп клоун» та інші постановки, у яких зберігалася характерна для колективу мова пантоміми, пластичної комедії та театрального абсурду.
Делієв продовжував працювати не лише як виконавець, а й як режисер, вибудовуючи вистави навколо індивідуальності конкретних акторів. Театральна лінія дозволила «Маскам» існувати незалежно від телевізійного проєкту й зберегти власний репертуар після завершення найактивнішого періоду «Маски-шоу».
Співпраця зі Славою Полуніним
Зв’язок Делієва з В’ячеславом Полуніним не завершився після його ранньої роботи з «Лицедеями». Уже будучи керівником «Масок», він неодноразово повертався до проєктів Полуніна, брав участь у його карнавалах і театральних експериментах, а із середини 2000-х періодично виступав у Slava's Snowshow.
Після переїзду до Франції ця співпраця стала особливо важливою частиною його сценічної діяльності. Делієв продовжив працювати з командою Полуніна, брати участь у постановках і заходах творчого центру «Жёлтая мельница», а також гастролювати зі Slava's Snowshow.
Музика
Музика супроводжує Делієва практично все професійне життя. Ще в молодості він брав участь у постановках із рок-музикою, а пізніше почав виступати як самостійний автор пісень, вокаліст і гітарист. У його роботах поєднуються рок, блюз, фанк, реп, естрадна пісня та елементи музичного театру.
У 2005 році вийшов альбом «Хулиган с большой буквы» з одеським євро-поп-рок гуртом «Качели-Качели», а у 2007-му — «Дубда». Третій альбом «Небесный поезд» був завершений і представлений у 2008 році. Делієв виступав у цих проєктах не лише як співак, а й як автор пісень.
Серед відомих музичних робіт Делієва — «Я плохой», «Я реальный придурок», «Небесный поезд» і «Тумба-Буги». Останню він записав разом з Алёной Винницкой; композиція увійшла до її альбому «Куклы».
Окремою роботою цього періоду стала пісня «Злые клоуны», записана Георгієм Делієвим разом із музикантом Алексеем Большим. У 2009 році артисти зняли на неї провокаційний відеокліп, режисером якого виступив сам Делієв. Композиція була побудована як сатиричний діалог двох «клоунів» і висміювала телебачення, шоу-бізнес, музичну моду та масову культуру. Пізніше «Злые клоуны» увійшли до цифрового каталогу Алексея Большого і Делієва.
У різні роки музикант виступав із власним колективом Deliev's Band, поєднуючи концертну музику з елементами театрального шоу. У його виступах музична частина часто сусідить з акторською грою, гротеском і характерною для Делієва самоіронією.
Музичні альбоми Георгія Делієва
- «Хулиган с большой буквы» — 2005
- «Дубда» — 2007
- «Небесный поезд» — 2008
У цифрових каталогах також представлені збірки та перевидання пісень Делієва, тому дати окремих цифрових релізів можуть відрізнятися від первісного виходу матеріалу.
Живопис
Інтерес Делієва до образотворчого мистецтва з’явився значно раніше за акторську популярність. Архітектурна освіта зберегла вплив на його візуальне мислення, а з часом живопис і графіка перетворилися на самостійний напрям творчості.
Делієв працює з олією, акрилом, аквареллю, тушшю та пастеллю, створює портрети й сюжетні композиції. Персональні виставки його робіт проходили в Одесі та Києві; Енциклопедія сучасної України фіксує одеські виставки 2002, 2004, 2006–2007 років і київську виставку 2006 року.
Навіть у живописі простежується зв’язок із його театральним мисленням: багато творів будуються навколо гротеску, незвичного персонажа або візуального сюжету, а не виключно декоративного зображення.
Нагороди та професійне визнання
У 1986 році Георгій Делієв став лауреатом Всесоюзного конкурсу артистів естради. У 2002 році указом президента України йому було присвоєно звання заслуженого артиста України — як художньому керівнику комік-трупи «Маски».
18 серпня 2009 року Георгій Делієв отримав звання народного артиста України. Тим самим указом це звання було присвоєно його багаторічному партнеру по «Масках» Борису Барському.
Делієв також є членом Національної спілки кінематографістів України. За головну роль у «Настройщике» він був відзначений на фестивалі «Стожары-2005».
Особисте життя
Першою дружиною Георгія Делієва була Лариса Делиева, з якою він познайомився під час навчання на архітектора. Вони одружилися ще в студентські роки й прожили разом понад три десятиліття. У сім’ї народилася донька Яна, яка згодом також пов’язала життя зі сценою та брала участь у проєктах батька. Лариса Делиева померла у 2012 році.
У 2014 році Делієв одружився зі співачкою Екатериной Скрипник, яка брала участь і в його музичному проєкті. У 2015 році в пари народився син Николай, а у 2021-му — другий син Лука.
Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Делієв разом із родиною переїхав до Франції. В інтерв’ю 2025 року артист повідомив, що другий шлюб на той час завершився, при цьому він продовжує займатися вихованням і утриманням синів.
Франція та повернення до пантоміми
Життя у Франції поступово повернуло Делієва до того виду театру, з якого колись почалася його кар’єра. Працюючи з командою В’ячеслава Полуніна й виступаючи перед міжнародною аудиторією, він знову зосередився на безсловесній комедії та пантомімі.
Так з’явилася вистава One Fool Show — програма, що виросла зі старих і нових сольних номерів Делієва. Спочатку це був короткий моноспектакль, але поступово в постановці з’явилася його донька Яна, і між двома персонажами сформувалася самостійна драматургія. У 2025 році Делієв привіз оновлену виставу до Одеси.
Попри проживання у Франції, артист продовжує приїжджати в Україну. Одночасно він гастролює з проєктами Полуніна, займається живописом і працює над власними театральними та музичними ідеями. В інтерв’ю 2025 року Делієв також розповідав про намір заново зібрати музичний колектив у Франції.
Вибрана фільмографія
- «Семь дней с русской красавицей» — початок 1990-х, актор, режисер і сценарист
- «Второстепенные люди» — 2001
- «Чеховские мотивы» — 2002
- «Настройщик» — 2004, Андрій
- «Двенадцать стульев» — 2004, Остап Бендер
- «Мелодия для шарманки» — 2009
- «Вечное возвращение» — 2012
- «Донбасс» — 2018
- «Крепость Хаджибей» — 2020
- «Козаки. Абсолютно брехлива історія» — 2020
Стиль і значення «Масок»
Головне місце Делієва в історії українського гумористичного театру пов’язане з тим, що «Маски» зуміли перетворити пантоміму та професійну клоунаду на масовий телевізійний формат. Їхня комедія рідко залежала від довгого тексту чи анекдотичного монологу: характер персонажа розкривався через ходу, вираз обличчя, костюм, монтаж, звук і фізичну дію.
Такий підхід відрізняв «Маски-шоу» від більшості гумористичних програм свого часу. Делієв використовував прийоми німого кіно та циркової клоунади, але переносив їх у сучасні обставини — лікарню, армію, кримінальну історію або сімейну комедію. Телевізійна камера дозволяла посилювати пантоміму великими планами, швидким монтажем і музикою.
При цьому сам Делієв ніколи не обмежувався роллю телевізійного коміка. Архітектурна освіта, школа пантоміми, досвід роботи з В’ячеславом Полуніним, авторське кіно, музика та живопис сформували значно ширший тип артиста. Одна й та сама людина могла керувати театром, грати у Кіри Муратової, виконувати рок-пісні з гітарою та виставляти власні картини.
Саме ця багатопрофільність найкраще характеризує творчу біографію Георгія Делієва. «Маски-шоу» зробили його впізнаваним для мільйонів глядачів, але основою його мистецтва залишається значно давніша традиція — пантоміма, клоунада та візуальний театр. До неї він повертався протягом усієї кар’єри: від студентських постановок в Одесі та перших «Масок» до співпраці зі Славою Полуніним і One Fool Show.
