Время и стекло
Михайло Григорович Водяний (справжнє прізвище — Вассерман; 23 грудня 1924, Харків — 11 вересня 1987, Одеса) — радянський артист оперети, актор театру й кіно, співак, режисер і конферансьє. Народний артист Української РСР (1964), народний артист СРСР (1976). Понад три десятиліття його творча біографія була пов’язана з Одеським театром музичної комедії, який згодом отримав ім’я артиста.
У театрі Водяний створив десятки характерних і музично-комедійних образів: Яшку Буксира в «Белая акация», Мішку Япончика в «На рассвете», Попандопуло в «Свадьба в Малиновке», Альфреда Дуліттла в «Моя прекрасная леди», Санчо Пансу в «Человек из Ламанчи», Боні в «Сильва», Тев’є в «Скрипач на крыше». У кіно його ім’я насамперед пов’язане з Попандопуло з музичної комедії «Свадьба в Малиновке» 1967 року.
Дитинство і театральна освіта
Михайло Водяний народився 23 грудня 1924 року в Харкові. У підлітковому віці родина жила в Кисловодську, де майбутній артист брав участь у художній самодіяльності й рано зацікавився сценою.
На початку 1940-х він вступив на акторський факультет Ленінградського державного театрального інституту. За даними «Енциклопедії сучасної України», Водяний навчався там у 1940–1943 роках. Друга світова війна перервала нормальний перебіг навчання, і повного інститутського курсу він не завершив.
Уже 1943 року Водяний розпочав професійну сценічну роботу в П’ятигорському театрі музичної комедії. Таким чином, його кар’єра в опереті почалася ще під час війни, коли йому не виповнилося й двадцяти років.
П’ятигорськ і перші професійні ролі
У П’ятигорському театрі музичної комедії Водяний працював у 1943–1945 роках. Саме тут він здобув перші навички постійної роботи в професійній трупі: щоденні репетиції, вокальні партії, танцювальні й розмовні сцени, необхідність швидко переходити від однієї ролі до іншої.
Музична комедія виявилася жанром, у якому поєднувалися якості, найбільш характерні для Водяного як артиста: відчуття ритму, вокал, пластика, здатність до імпровізації та вміння створювати яскравий сценічний характер не лише через текст, а й через жест, інтонацію та рух.
Після завершення війни Водяний переїхав до Львова. Деякий час він виступав на естраді, а потім увійшов до трупи Львівського театру музичної комедії.
Львівський театр музичної комедії
Львівський період став для Водяного важливою школою оперети. Театр відкрив перший сезон навесні 1947 року, а Водяний був серед артистів, із якими формувалася його рання історія. Тут він грав як класичну оперету, так і сучасний музичний репертуар.
Серед ранніх ролей були Боні в «Сильва» Імре Кальмана, Міккі в «Вольный ветер» Ісаака Дунаєвського, Негош у «Весёлая вдова» Франца Легара та інші характерні персонажі. Уже тоді Водяний спеціалізувався не стільки на традиційній ролі романтичного героя, скільки на гострохарактерних персонажах, яким були потрібні комедійна точність і сценічна свобода.
У Львівському театрі він познайомився з актрисою Маргаритою Дьоміною. Їхнє сценічне партнерство переросло в особисті стосунки; 1952 року вони одружилися. Дьоміна згодом стала однією з провідних артисток Одеської музкомедії та отримала звання народної артистки Української РСР. Дітей у подружжя не було.
Переїзд театру до Одеси
Наприкінці 1953 року Львівський театр музичної комедії було переведено до Одеси. Разом із трупою туди переїхали Михайло Водяний і Маргарита Дьоміна. Від цього моменту Одеса стала головним містом у житті та творчості артиста.
Одеський матеріал виявився особливо близьким його акторській манері. Він не намагався зводити сценічний образ міста до одного акценту чи набору жартів. Його персонажі існували в певному ритмі мови й поведінки: були метушливими, підприємливими, артистичними, іноді авантюрними, але водночас відрізнялися один від одного характерами.
Згодом саме ролі одеситів — насамперед Яшки Буксира і Мішки Япончика — стали важливою частиною театральної біографії Водяного.
Яшка Буксир і «Белая акация»
Однією з перших великих одеських робіт Водяного став Яшка Буксир в опереті Ісаака Дунаєвського «Белая акация». Прем’єра постановки Ізакіна Гріншпуна відбулася в Одеському театрі музичної комедії 29 січня 1956 року.
Дунаєвський працював над «Белая акация» як над твором про Одесу й людей морського міста. Водяному дістався Яшка — спритний, самовпевнений і комічний міський ділок. Артист зробив цю другорядну за сюжетом роль однією з найбільш пам’ятних у виставі.
У 1957 році вистава «Белая акация» отримала екранну версію: Георгій Натансон зняв однойменний музичний фільм-виставу, у якому Водяний знову зіграв Яшку Буксира. Картина вийшла на екрани 1958 року й допомогла зробити артистів Одеської музкомедії відомими далеко за межами міста.
Мішка Япончик і одеська театральна тема
Іншим найважливішим персонажем Водяного став Мішка Япончик у музичній виставі Оскара Сандлера «На рассвете». Це був уже не просто комічний типаж. Водяний будував роль на поєднанні зовнішньої бравади, акторства всередині самого персонажа й поступового руху героя до краху.
Навколо одеської теми в театрі виник цілий цикл постановок, зокрема «На рассвете», «Четверо с улицы Жанны» і «У родного причала». Вони багато в чому визначили репутацію Одеського театру музичної комедії в цей період.
У 1965 році Водяний переніс образ Мішки Япончика на екран у фільмі «Эскадра уходит на запад». Ця робота передувала його найвідомішій кіноролі.
Попандопуло в «Свадьбе в Малиновке»
У 1967 році на екрани вийшла музична комедія режисера Андрія Тутишкіна «Свадьба в Малиновке». Михайло Водяний зіграв Попандопуло — ад’ютанта отамана Гриціана Таврійського.
Попандопуло не є центральним персонажем сюжету, однак виконання Водяного перетворило його на одну з найбільш пам’ятних фігур фільму. Манера мовлення, хода, міміка, костюм і виконані артистом куплети створили цілісний комедійний характер. Репліки персонажа згодом широко цитувалися окремо від самого фільму.
«Свадьба в Малиновке» стала одним із лідерів радянського кінопрокату 1967 року: картину переглянули близько 74,6 мільйона глядачів. На III Всесоюзному кінофестивалі в Ленінграді 1968 року приз за найкращий комедійний ансамбль отримали Зоя Федорова, Володимир Самойлов, Михайло Водяний і Михайло Пуговкін.
Хоча для масового глядача Попандопуло став головним екранним образом Водяного, сам артист залишався передусім театральним актором.
Від класичної оперети до мюзиклу
Репертуар Водяного не обмежувався одеськими характерними ролями. Він грав Боні в «Сильва», Зупана в «Марица» і Тоні в «Принцесса цирка» Імре Кальмана, Альфреда Дуліттла в мюзиклі Фредеріка Лоу «Моя прекрасная леди», Санчо Пансу в «Человек из Ламанчи», Агафона в «Сто чертей и одна девушка» Тихона Хрєнникова.
У його репертуарі були й історичні, і драматичні персонажі. Він грав Павла I в «Дочь фельдмаршала», а пізніше звернувся до образу Тев’є в «Скрипач на крыше». Остання роль особливо показова: Водяний, якого публіка звикла сприймати як віртуозного коміка, міг створювати й персонажа зі значно виразнішим драматичним змістом.
Його сценічна манера будувалася на зовнішній легкості. Водночас спогади колег описують Водяного як надзвичайно вимогливого артиста: на репетиціях він докладно відпрацьовував інтонації, рухи й ритм епізоду, домагаючись ефекту імпровізації вже після того, як роль була ретельно вибудувана.
Кінокар’єра
Водяний знімався значно рідше, ніж виступав на театральній сцені, однак кілька його кіноробіт стали добре відомими. Екранні персонажі часто продовжували характерну для нього лінію — невелика або другорядна роль могла будуватися як самостійний завершений образ.
- «Белая акация» — Яшка Буксир;
- «Наследники» — Юра;
- «Эскадра уходит на запад» — Мішка Япончик;
- «Свадьба в Малиновке» — Попандопуло;
- «Инспектор уголовного розыска» — Сосін;
- «Факир на час» — Акім;
- «Будни уголовного розыска» — Сосін;
- «Одиннадцать надежд» — Сан Санич;
- «12 стульев» — журналіст Персицький;
- «Опасный возраст» — батько Лілії;
- «Вольный ветер» — Георг Стен.
Таким чином, фільмографія Водяного відносно невелика. Основний творчий масив залишився пов’язаним із музичним театром.
Народний артист СРСР
У 1957 році Михайло Водяний отримав звання заслуженого артиста Української РСР, у 1964 році — народного артиста Української РСР.
У 1976 році йому було присвоєно звання народного артиста СРСР. У джерелах з історії музичного театру Водяного називають першим артистом радянської оперети, удостоєним цього звання. Для жанру, який тривалий час мав менш престижне становище порівняно з драмою, оперою й балетом, це мало окреме значення.
З 1972 року Водяний також очолював Одеське міжобласне відділення Українського театрального товариства й займався не лише власною сценічною кар’єрою, а й організаційними питаннями театрального життя регіону.
Керівництво Одеською музкомедією
Наприкінці 1970-х Водяний перейшов до безпосереднього керівництва театром. У 1979–1983 роках він був його художнім керівником; одночасно в цей період виконував директорські функції, а після 1983 року продовжував працювати директором театру.
Одним із головних організаційних завдань стало отримання для театру нової будівлі. Старе приміщення вже не відповідало масштабам трупи та її постановок. Водяний активно домагався будівництва спеціально призначеного для музкомедії театрального комплексу.
У 1981 році Одеський театр музичної комедії переїхав до нової будівлі на Пантелеймонівській вулиці, 3. Сучасний театральний комплекс став одним із найпомітніших результатів керівного періоду Водяного.
Маргарита Дьоміна
Дружина Михайла Водяного Маргарита Іванівна Дьоміна також була артисткою оперети. Вони познайомилися у Львівському театрі музичної комедії та одружилися 1952 року.
Дьоміна грала лірико-драматичні й характерні ролі, а 1974 року отримала звання народної артистки Української РСР. Подружжя неодноразово виступало разом у виставах і концертних програмах та прожило в шлюбі до смерті Водяного 1987 року.
Останні роки
Останній період життя артиста був тяжким. У 1986 році щодо Водяного було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у розбещенні неповнолітніх. У мемуарній і публіцистичній літературі навколо цієї справи існує багато версій, зокрема твердження про цілеспрямоване цькування артиста та конфлікт навколо керівництва театром.
Юридично справа не завершилася ані виправдувальним, ані обвинувальним вироком. Після смерті Водяного провадження було припинено у зв’язку зі смертю обвинуваченого — на підставі, яка не була реабілітуючою. Тому категоричні твердження як про доведену винуватість артиста, так і про його судове виправдання є некоректними.
На тлі слідства та багаторічної напруженої роботи здоров’я Водяного серйозно погіршилося. Джерела повідомляють про кілька перенесених серцевих нападів.
11 вересня 1987 року Михайло Водяний помер в Одесі у віці 62 років. Його поховали на Другому Християнському кладовищі.
Пам’ять
Зв’язок імені Водяного з Одеським театром музичної комедії зберігся й після його смерті. У 1995 році театру офіційно присвоїли ім’я Михайла Водяного. У 2006 році театр отримав академічний статус.
У репертуарі театру з’явилася вистава «Бал в честь короля», присвячена артисту. У ній поєднані персонажі з постановок, у яких грав Водяний: Попандопуло, Мішка Япончик, Яшка Буксир, Тев’є та інші. Вистава зберігається в репертуарній історії театру як сценічний спогад про артиста.
На могилі Водяного на Другому Християнському кладовищі в Одесі встановлено пам’ятник, створений за участю його вдови Маргарити Дьоміної. В Одесі також відкрита іменна зірка артиста на Алеї зірок.
У рідному Харкові пам’ять про Водяного закріплена в міській топоніміці: у 2015 році колишня вулиця Щербакова отримала ім’я Михайла Водяного.
Місце в історії музичного театру
Кіноглядач насамперед пам’ятає Михайла Водяного як Попандопуло, однак ця роль становить лише невелику частину його творчої біографії. Основною роботою артиста були оперета й музичний театр — від класичного Кальмана і Легара до радянської музичної комедії та бродвейського мюзиклу.
Його одеські персонажі — Яшка Буксир, Мішка Япончик, Попандопуло — відрізнялися один від одного, хоча всі будувалися на схожих акторських інструментах: точному відчутті ритму, пластиці, музикальності, миттєвій реакції на партнера та вмінні перетворювати невелику репліку на самостійний сценічний епізод. Поряд із ними в репертуарі Водяного були Дуліттл, Санчо Панса і Тев’є — ролі, що вимагали вже іншого ступеня драматизму.
Саме театр, а не кіно, становить основну частину спадщини Михайла Водяного. Його професійна історія водночас стала частиною історії самої Одеської музкомедії: від переїзду львівської трупи до Одеси та постановки «Белая акация» до будівництва нової будівлі й театру, який сьогодні носить його ім’я.
